Умом мужчину не понять!

Бессильна логики наука!

Ему отдашься, - скажет блядь,

А не отдашься, - скажет сука!

О, юноши!

Вас создал Бог!

И в мире нет подобной твари!

Вам не хватает лишь рогов,

Чтоб вы совсем козлами стали!

Богинями - мы были и остались!

Вводя безумством наших тел...

Пусть облизнутся те, кому мы не достались!

И сдохнут те, кто нас не захотел!!!

В этом городе света больше нет,
Одиночество так быстро для меня
Стало лучшим другом,
И теперь не нужно
Мне играть такую непростую роль,
Что прошла печаль и утихла боль,
И давным-давно закончилась гроза...
Птицей пролетая,в небе оставляет
Легкий след,
Как будто мой тебе ответ
Снова всё понять,
Снова всё простить
Так хочу, но я устала от обид.
Пусть ночами память
Сердце мне тревожит
И непрошеной тоскою в нем стучит...
Поздно, слишком поздно,
Жертвенным огнем своей души
Я сжигаю всё, он так спешит
Навсегда тебя оставить
В прошлом, и возможно
Будешь самой горькой из потерь,
Только, знаешь,завтра, как теперь,
Ни о чем не пожалею я,
Ни о чем не пожалею...

Мне нравится, что вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной -
Распущенной - и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью - всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: аллилуйя!

Спасибо вам и сердцем и рукой
За то, что вы меня - не зная сами! -
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши не-гулянья под луной,
За солнце, не у нас над головами,-
За то, что вы больны - увы! - не мной,
За то, что я больна - увы! - не вами!

Заходу сонця промінь упав

Козак свою милу ще раз обійняв

У неї на щоках росилась сльоза

Блиснула на сонці руса коса

Він промовляв їй дорожчій у світі

Що будуть у нас ще бігати діти

Узявши шаблюку він мовив : „Клянусь!”

Чекай мене мила і я повернусь

Чекай мене мила як сонце зійде

Як роса з під проміння з трави пропаде

Оксамитом зростуть просторі поля

Дочекайся кохано дівчино моя

Коли в сутінках топиться спів солов’я

Ми зустрінемося скажеш : „Навіки твоя!”

Стиснувши в обіймах свого козака

Промовиш мені : „Я навіки твоя!”

І проводжала його вся рідня

В останнє поглянув на рідні місця

Поглядом ясним прозорим і чистим

Шляхом далеким до болю дернистим

Взяв свою зброю він сів на коня

На грудях блищав хрест як в отця

Узявши до серця кохання портрет

Він витягнув шаблю і крикнув : „Вперед!”,  „Вперед!”

В широкім степу стояв стрій козаків

Зімкнулись з ордою і дзвін задзвенів

Бій був кривавим за життя і за смерть

Питавсь їх прогнати від матінки геть

Скроня схрестилась шаблі в бою

За волю та правду батьків та сім’ю

За голос що в серці відлунням звучить

Країну з якою лиш бог розлучить

Неначе в останнє повітря ковтнув

Незнаючи страху про біль вже забув

Блискучою сталлю свого полотна

Карав всіх загарбників лезом ножа

Відстоював волю народу країни

Визволяв із ярма свою батьківщину

Жорстокий і грізний смертельний був бій

Закінчивсь поразкою ворогів

Схилившись над мертвими козак зітхнув

Взявши кухоль з горілкою трохи хильнув, трохи хильнув

Усіх пом’янув, усіх пом’янув

Долаючи шлях підкови збивав

Про милу лиш думав ночами не спав

Все мріяв як щедро вони заживуть

Лозою єдиною щастя сплетуть

Сонце вставало роса пропадала

Солов’їная пісня в гаю лиш лунала

Коли милої з саду дві тіні стояло

Як голубки вони воркували

Козацькеє серце вмить заболіло

Він дивився на них було все зрозуміло

Розвернувся тихенько пішов до коня

Тепер вже у нього росилась сльоза

Дивився на небо в душі біль кричав

Зрадила мила яку він кохав

У чистеє поле все їхав мовчав

У спину тихенько лиш вітер шептав

Тепер тільки шабля у нього була

Кохана і мила навіки одна

Навіки одна, навіки одна

Навіки одна

Я такая, какая есть, я не буду другой,
Я такая, какая есть, я останусь такой.
Я наивна бываю, бываю - вредна,
Но, такая, как есть, я на свете одна.
Я такая, как есть, я умею любить.
Кто увидит меня, тот не сможет забыть.
Я умею ласкать, но умею и бить.
Я умею спасать и умею губить.
Я такая, как есть, я похожа на страсть.
Строя жизнь, я себя успеваю ломать.
Я немного грущу, и немного смеюсь.
Я бесстрашна бываю, но я и боюсь.
Я такая, как есть, я люблю помогать.
Но бывает, что я не могу не кричать.
Я бываю вольна, я бываю одна.
Пылкой быть я могу, а потом - холодна.
Я такая, как есть, я не стану иной.
Я немного поплачу у вас за спиной,
Вытру слёзы и мило в ответ улыбнусь.
И такой, как я есть, к вам опять повернусь.

Я – жінка! Ви чуєте люди, я свічка,
Запалена Господом на віки.
Неправда, що я – ребро чоловіче,
Цю казку придумали чоловіки.

Я – жінка. Я річка бурхлива й неспинна,
Що в повінь зриває верхи берегів.
Хто каже, що я підкорятись повинна?
Це ще одна вигадка чоловіків.

Я – жінка. Природою створена пісня,
Яку чоловік заспівать не зумів.
Я – мрія і спогад. Майбутнє й колишнє,
Я щось незбаганне для чоловіків.

Я – жінка. Я вільна, як думка одвічна.
На думку не можна надіть кайдани.
Це ти мене в рабство продав, чоловіче.
І грішна я стала з твоєї вини.

Та я лише жінка. Я прагну кохання.
Я все пробачаю тобі наперед.
З твоєї криниці – я крапля остання.
Для вуст твоїх згірклих – я липовий мед.

Я – жінка. Я враз перекинусь на зілля
І гоїти рани візьмуся тобі.
Я – непередбачена, незрозуміла,
Я плачу від щастя, сміюся в журбі.

Я – жінка. Я дійсно, слабка половина.
Нехай переможцям – лаврові вінки!
Історію творять, звичайно, мужчини,
Але лише так, як захочуть жінки!

Я возвращаюсь в мыслях вновь
В тот день, когда тебя я встретил
Как родилась к тебе любовь,
Как я забыл про всё на свете
Не мог я оторвать свой взгляд,
А ты смущалась и краснела,
Что-то шептала невпопад
И улыбалась мне несмело.
Я видел, что прелестней нет,
Твоей улыбки, черт прекрасных,
Бездонных глаз голубой цвет,
Мне душу ранил не напрасно.
А нежный шёлк твоих волос,
Спадал на плечи водопадом
Я, находясь в тумане грёз,
Тебя ласкал влюблённым взглядом
Нам было хорошо вдвоём
В плену любовного дурмана
Не думать больше, ни о чём
И только счастья пить допьяна.
Какое счастье быть с тобой
Смотреть, любуясь, созерцая
И слыша от тебя: - "родной"
Ответить нежно: - "дорогая"!!!

Уходи! Уходи! Я прошу!
Расставаньем не мучь, умоляю!
Почему же на каждый звонок,
Я с надеждою дверь открываю!
Уходи! Уходи! Сделай шаг -
Я расстаться с тобою не в силах.
И не смей возвращаться назад,
Как бы я о любви не просила!
Уходи! Уходи! Не хочу
Просыпаться ночами в слезах.
А ещё ты пойми, не могу
Равнодушие видеть в глазах.
Уходи! Уходи! Холодней человека,
Чем ты я не знаю!!!
Почему же на каждый звонок,
Я с надеждой "алло"отвечаю!?