Забудь мене. Так, ніби і не було. Забудь, вважай, що вітром здуло, Забий, для тебе ж статус важливший Прошу, мені на вуха вермішель не вішай.
Я Стерво, Сука, Блядь - я не для тебе, Але будь добрий, хоч разок поглянь на себе: Характер - супер, зовнішність в порядку, А от в душі - лайно і з мозком неполадки.
То що? Ти, кажуть, вирішив "збиватись"? Для чого тоді там про настрій щось питатись? Забудь! Забий! І у фіналі лиш: "Бувай, Руденька! А ти на щось надіялась? Дурненька!"
ОКей. Я йду. Та знай, ти ще мене згадаєш. Попросиш ще тепла, а я скажу:"Ти знаєш, минув той час, де я була дурненька І в кожного тепер свій шлях! Бувай, Маленький!"
Мій коханий, ти-падлюка, Дивний звєрь і ачюмєнна злюка, Як тобі пасують шкіряні труси, Так же класно видно всі твої плюси.
Вдінь ше маску Зорро,будеш супермачо, Так,що я зі сміху під краваттю плачу, Ляж тепер на ліжку,десь посередині, Зроблю я поміточку на твоїй гарячій спині.
Візьму я наручники,прикую надійно, Буду розважатись в нічку енергійну, Як же безневинний твій дитячий взгляд, Це так сексуально,просто шик,атпад.
Ну так що,почнемо,буду я знущатись, Буду і щипатись і за зад кусатись, Трошки поцарапаю,синячків наставлю, І лежати тихо я тебе заставлю.
Тут настала черга пльотки і ножів, Льодику холодного і води моржів, Ножичком по спині ніжно проведу, І звєрька твойого льодом заведу.
Вау,ти витривалий,навіть ще живий, Дай но я почую ще раз голос чарівний, Я б тебе не проти тут закатувати, Але впадло потім з ліжка прибирати.
Втікаю, та не знаю чи від тебе, чи від себе, А погляд мій впирається постійно в небо... Але воно пусте. Немає в ньому відповіді на питання Куди іти і де усе ж таки закінчаться блукання.
Коли ти поруч, то на волю рветься безпритульне серце, Але безжальний розум лиш кричить і сердиться: "Ти ж обіцяла не ставати на коліна! Обіцяла!!!" Я обіцяла, але я не на колінах, я безсила просто впала.
Дивлюся в твої очі... Бачу, ти мене вже не кохаєш. А може ще раз в п"єсі "Праведна Брехня" зіграєш? Схиляюсь перед ним, твоїм талантом, як актора, Але твоя душа... Її ніколи не назву інакше, як ПАНДОРА.
Дарую тобі волю, хоч ніколи нею я не володіла. Лише одного - бути поруч із тобою - я хотіла. Востаннє я дарую тобі свою душу І йду, благаючи лиш про одне: ти відпусти, мене чекають. Я не хочу, але мушу...
Про все, про все, про все З Тобою забуваю Комок у горлі жме, В той час як проводжаю, Ледь стримую сльозу, Біль смутку відчуваю, Люблю, люблю, люблю Навіщо ж відпускаю. Яка коротка мить, Побуть в обіймах щастя, І знов чекати, жить - Як в затяжне ненастя. Ти Сонечко й тепло, Чарівна квітка, ніжна пісня, З Тобою був, то все цвіло, А зараз знов опавше листя. Я ледве стримую сльозу Від смутку у цей вірш втікаю, Люблю, люблю, люблю І за Тобою вже скучаю...
Надоїв цей дощ у грудні, Безкінечні сірі будні, Високосний рік минає, Тільки радості немає. Все ж надія в серці тліє І кохання душу гріє, Від одних думок про Тебе, Світлим день стає для мене. Будь, що бкде, тільки ТИ Щоб завжди була щаслива Я люблю Тебе завжди Квіточка моя вродлива.
ти не знав а я кохала ти любив а я не чула... ти благав а я пустила... у поле вітер назавжди все забудь не хочу більше... я забула,попрощалаль!! а ти знайшов... знайшов мене! але бувай..я не люблю!
Мої кроки, твої крила... Я ступаю, ти летиш. Мої сльози - твоя сила: я тремчу, а ти гориш. Мої вірші, твоя пісня; в моїм серці образ твій. Моє "любиш?... " - твоє "звісно", Мої хокку - твій сувій. Я поділена, ти - частка; я проста, ти - ряд умов. Твої губи - моя пастка: математика й любов. Мої очі, твоє тіло... Моя райдуга - твій міст. Моє чорне, твоє біле: я - самотня, ти - соліст.
…знімілі очі гладить дивна ніч, торкає сумом зоране обличчя… відходить тінню назавжди у віч - ність, в свічадах тиш запалюючи свічі, твоя душа - ще тепла від бажань, кружляє, квилить, горнеться в останнє до плоті, в жили, де жила... і жаль, що судний день після зорі настане… …і витирає зронену сльозу, малює крейдою по стінах і по скронях твою дорогу хресну й голосну, і тулить увесь світ в твої долоні…
Навіщо любити, якщо любов тебе вбиває. Забирає все: мрії, надії й сподівання на щасливе буття. Та коли відчуваєш її поруч забуваєш, що вона, як наркотик, висосує з тебе життя. І кохаєш, сліпо кохаєш… втрачаєш душу… ненавидиш… Але без неї вже жити не можеш.
Всередині немає уже нічого, Хіба-що пустеля від того жагучого сонця, твого сонця, що спалило в мені все до тла. Не так давно воно гріло, давало блаженство. І мимоволі забувався, поринав у сон. Якби я знав, що цей сон - безпробудний кошмар…
“Приємний кошмар”. Здавалося б нереально. Не хочеться просинатись, змінювати щось. Забув про світ, що невпинно тисне на мене, Про людей, що намагаються зробити те, чого ніколи не буде. Злітаєш у небо... але одразу ж розбиваєшся об гострі каміння істини. Звільнились думки, з’явилися мрії і покидають мене ніжно-пекельні сни.
Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора, а вже мені будень диктує дощі та й дощі. І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола, для смутків сутулих - непродощимі плащі?
Вмовляю себе, що тиждень - це так небагато. Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні. При згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті. Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.
Дороги розмиті, і чується крик журавлиний. І ніч проминула, і сон не приніс забуття. Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини. А якось жила ж я усе попереднє життя!
Ты по крови в сердце натиском Режешь все тупым ножом Радуйся, играй в ребячество Будешь позже дураком Я сожгу себя нетрезвостью Хоть я сильная наверное Твоё Эго лицемерное Для меня зовется мерзостью. И давай тяни на донышко Я не стану обесточенной Просто знаешь мое солнышко Мне – вперед, тебе – обочиной. Не тряси меня, в нокауте Мое «Я», такое нежное Показательно желанное Где то наглое и грешное. Твой манер плевать и каяться Осаждает меркантильностью Просто глупо получается Я еще живу ранимостью…
Ты по крови в сердце натиском Режешь все тупым ножом Радуйся, играй в ребячество Будешь позже дураком Я сожгу себя нетрезвостью Хоть я сильная наверное Твоё Эго лицемерное Для меня зовется мерзостью. И давай тяни на донышко Я не стану обесточенной Просто знаешь мое солнышко Мне – вперед, тебе – обочиной. Не тряси меня, в нокауте Мое «Я», такое нежное Показательно желанное Где то наглое и грешное. Твой манер плевать и каяться Осаждает меркантильностью Просто глупо получается Я еще живу ранимостью…
Пробач мене за те,що я любила Й за те, що я повірила тобі За те, що в снах з тобою говорила За правду,а я вірила брехні Мене всі переконували в тому, Що ти не той, не пара я тобі А я їм говорила, що з тобою Не будемо разом ніколи, ні І ось, нарешті, я все зрозуміла Що я обманювала всіх й себе Що я люблю тебе й любила Я говорю зі щирим серцем це!!!!!!
Теперь я поняла свою ошибку Но ничего не вернуть Любовь что дарила тебе Назад не заберу Знаю, что виновата во всем сама Но так жестоко наказала меня судьба… Да, винить тебя права я не имела Но очень этого права хотела…
Слишком хороша, чтоб ей сказать "Привет!", Слишком молода, чтобы дождаться от нее ответ. Она, наверное, не одна... Такая красавица горда. Она плывет над всеми, как звезда - Неприступна и недосягаема всегда. Все оборачиваются, она не замечает. Мир ей принадлежит, кто знает? К ней так страшно подойти поближе, И больнее от НЕЁ отказ услышать. Только всё неверно про неё, Она ведь душу никому не отдаёт Лишь потому, что сама боится Как дурочка, в кого-нибудь влюбиться. И дорожит этим образом, одевая маску, В душе надеясь на мужскую ласку. Ты подойди, спроси, как у неё дела? Две минуты- она почти твоя. Она так хочет полюбить кого-то, Но носит маску как работу. В неё просто надо растопить лед, И она отправится с тобой в любой полёт, Сама подарит тебе крылья, Сама осыпет звездной пылью. Зачем природа дала ей неземную красоту? Взамен отобрала внимаение, теплоту. Она не плачет и несет свой крест, Ведь красота ей не награда, а её арест.
Тушь потекла,плакала я Знала,что ты не со мной. Думала я,что все пройдет Просто само сабой. Слезы текли,сердце болело, Знала так больше нельзя Но,что поделать ведь полюбила Ведь полюбила ТЕБЯ!
Вмираю... Мене щось вбиває... і знов цей біль у грудях.. Зимно... самотньо... пусто... Настрій кольору срібла. Не чорний... а сірий... з холодним лиском.. Порожньо.. осінньо... дощить.. Кожного разу, як захлопую за собою двері до хати - плачу Не бачу сенсу жити... немає змісту вчитись... Нема нічого. Мене нема. Я не існую.. Лиш настрій, як холодний подих вітру, який щодня цілує мою шкіру... Він не гріє. Він є, але його нема. З ним сумно... важко.. але без нього боляче і пусто.. Хоч від його присутності мало що міняється... Є вітер... я і осінь.. Пусто... Я пішла за вітром.. залишивши для осені небо... Але зараз її пора... і тому сонце мене вже не гріє.. Хмарна погода. Моя погода. Вона захищає. Але боляче.. всерівно пусто.. зимно.. Я безсила...
Дождь,а я одна Он ушел к другой, Сказав лишь одно слово:"Прощай!" Прошла неделя,две, Но забыть его я не смогла. Я увидела его Рядом с ней в обнимку. Крикнув :"Люблю" Я убила её Крикнув :"Жить не могу" Я убила его... Лежав у меня на руках, Он обливался кровью. Его глаза были наполнены слезою, Мне еле прошептав:"Люблю" Я ответила ему взаимно, И ушла в мир иной вместе с ним!...
Ты мое солнце в знойную погоду...ты мое небо и ты моя свобода! Ты мое сердце что так часто бьется...ты моя песня что из уст поется! Ты моя жизнь, ты мое счастье...ты моя радость при любом ненастье!
Спасибо, что учил меня прощать... Что был со мной не рядом в миг печали... Теперь я сердцем стала понимать то, Что слова твои мне не сказали... Пусть ангелы хранят тебя всегда От тёмных сил, от выбора сомнений Спасибо, что меня ты не любил, И уберёг себя от тягостных мгновений, Душевных мук, терзаний в час ночной, От страха перед новою изменой, Тебя благодарю и сердцем и душой, И ничего не попрошу взамен я... Ни ласку рук твоих, что даришь ты не мне, Ни нежность слов твоих, тех, что не я услышу, Ни вздох твоих желаний на заре, Ни трепет сердца, нет , я не нарушу Покой твоей таинственной мечты, И сладость юности твоей воспоминаний, Так странно, что сейчас со мной не ты... Ты не со мной, и я не муза всех твоих мечтаний…
Слово моє бринить мов струна, Ніколи не думала що лишусь сама, Серденько моє відгукнись, я благаю Бо любові іншої я не знаю. Сльози блискучі немов кришталь Виразили увесь мій жаль, Туга за тобою моя невимовна, Пекуча, болюча, отруйна. Трунком нещастя почастував ти мене, Тепер між людьми я шукаю тебе. Кохання моє, повернись я благаю, Прилинь до мене з іншого краю, Прийди і утіш моє ти серденько Воно й так утомилось, без тебе бідненьке.
Пробач мене за те,що я любила Й за те, що я повірила тобі За те, що в снах з тобою говорила За правду,а я вірила брехні Мене всі переконували в тому, Що ти не той, не пара я тобі А я їм говорила, що з тобою Не будемо разом ніколи, ні І ось, нарешті, я все зрозуміла Що я обманювала всіх й себе Що я люблю тебе й любила Я говорю зі щирим серцем це!!!!!!
