Я так хочу бути з тобою,
Віддавати всю ніжність й тепло,
Огортати пристрасною любов’ю,
Тебе кохати, тільки тебе одного!

Та ти це не хочеш прийняти,
А я все стараюсь довести,
Що сильніше, ніж я, неможливо кохати,
Потрібен мені тільки ти!

Кожен із нас помиляється
Тоді ти не хочеш кохати.
Всяке між нами трапляється,
Та ти не вмієш пробачати!

Я тобі не зраджувала,
Не зраджу ніколи.
Та ти мені не віриш,
Ножем моє серце колиш!

Ти мені не віриш,
Кажеш, не кохаю???
Та заради тебе
Хоч зараз піду до раю!!!

Я говорила з іншим?
Йшла біля другого?
Так, було й таке,
Та не кохала я другого!

Хочеш, щоб я ні з ким не говорила?
Була твоя власність, жертва?
Нікуди не ходила?
Була, наче мертва?

Добре, коханий,
Для тебе готова на все!
Відкажусь я від друзів,
Може хоч тоді зрозумієш мене.

Мені здається, що довіра –
Найважливіше у коханні.
Але немає в тебе віри,
А від цього лиш страждання!

Ти мене сьогодні любиш!
Своє тепло даєш мені.
А як щось не те скажу, зразу ненавидиш!
Серце розбиваєш ти мені!

Ти кажеш, що кохаєш,
А я сліпо вірю.
Ти мені не довіряєш!
А сам ти в це віриш?

Тебе хтось ще кохав як я?
Я думаю, що ні…
Щирішого кохання
Немає на землі!

Любчик, моє сонечко,
Без тебе жити я не можу!
Вірю, що відчує твоє сердечко,
Що покохати так як я, тебе ніхто не зможе!

Ми з тобою зовсім різні,
Важко деколи буває,
Та попри всі невдачі
Кохання нас завжди єднає

Я знаю,
Мене ти кохаєш…
Без мене теж не можеш ти,
Але й зі мною ти страждаєш…

Ти мені не віриш,
що я тебе кохаю,
Та я вірю, ти це знаєш,
Серцем відчуваю!

Коли сваримось з тобою,
Страшно за одне…
Нащо мені жити,
Якщо втрачу я тебе???

Та цього не станеться!
Вірю я в це, знаю!
Не розлучить світ два серця,
Що так віддано кохають!

Інколи, в поривах пристрасті,
Часто так буває,
Ми себе не контролюєм,
Тіло аж горить, палає!

Ще частіше так буває…
Сваримося ми…
Бо ти мені не довіряєш,
Й не відчуваєш своєї вини.

Пробач мені, котику,
За те, що люблю…
Пробач мені рідний,
Заради тебе живу!

Знаю я, кохаєш!
І я тебе кохаю!
Та ти мені не довіряєш…
А може, й не кохаєш…

Слишком хороша, чтоб ей сказать "Привет!",
Слишком молода, чтобы дождаться от нее ответ.
Она, наверное, не одна...
Такая красавица горда.
Она плывет над всеми, как звезда -
Неприступна и недосягаема всегда.
Все оборачиваются, она не замечает.
Мир ей принадлежит, кто знает?
К ней так страшно подойти поближе,
И больнее от НЕЁ отказ услышать.
Только всё неверно про неё,
Она ведь душу никому не отдаёт
Лишь потому, что сама боится
Как дурочка, в кого-нибудь влюбиться.
И дорожит этим образом, одевая маску,
В душе надеясь на мужскую ласку.
Ты подойди, спроси, как у неё дела?
Две минуты- она почти твоя.
Она так хочет полюбить кого-то,
Но носит маску как работу.
В неё просто надо растопить лед,
И она отправится с тобой в любой полёт,
Сама подарит тебе крылья,
Сама осыпет звездной пылью.
Зачем природа дала ей неземную красоту?
Взамен отобрала внимаение, теплоту.
Она не плачет и несет свой крест,
Ведь красота ей не награда, а её арест.

Дождь,а я одна
Он ушел к другой,
Сказав лишь одно слово:"Прощай!"
Прошла неделя,две,
Но забыть его я не смогла.
Я увидела его
Рядом с ней в обнимку.
Крикнув :"Люблю"
Я убила её
Крикнув :"Жить не могу"
Я убила его...
Лежав у меня на руках,
Он обливался кровью.
Его глаза были наполнены слезою,
Мне еле прошептав:"Люблю"
Я ответила ему взаимно,
И ушла в мир иной вместе с ним!...

Просто я стомилась від твоїх очей,
Від брехливої усмішки радісних ночей,
Від холодного дотику густого туману,
І крикливої пісні твого обману.

Колись я уявляла рожеві хмарки,
Натомість у відповідь отримала голки,
Тепер я холодна і злюча змія,
Ти свого добився,твоя взяла.

Радій,що я ненавиджу тебе,
І квіточка зів*яла,більше не цвіте,
Її поглинула твоя німа отрута,
Така байдужа,але все ж болюча.

По землі стелиться гіркий біль,
Втопись у нім,повторюй мою ціль,
Здіймаються в небо відблиски брехні,
Отруюйся ними,корися мені...

Бо я кобра,сильна королева,
А ти сировина:нічого не варта і дешева,
Твоя струна,ще мить і обірветься,
Із спогадів історії ні звуком не озветься.

Кислотні почуття перетворились в попіл,
Який я пущу на поталу слів,
Ти ж будеш шукати його скрізь,
А я скажу тобі:"Забула,не дивись..."

Тебе побачила я перший раз
Нічого зразу ніби не відчула
Лиш погляд твій пронизливий такий
О, Господи, та скільки раз уже це було.

Очима ти немов запитував мене
Будеш моєю, чи відмовиш ?
А я - не знаючи про це,
Напевне дала тобі повід.

При зустрічах з тобою серце швидше билось,
Душа тремтіла і ніжно метушилась,
Не знала я, що коїться зі мною,
Чи це тривога, чи Амур з любов’ю.

Невдовзі ти сказав все в голос:
Я хочу, хочу, хочу бути поруч.
І ці слова струмком у вухах дзвеніли
Сказати так таки ж я не зуміла.

Так хочеться п’янкого поцілунку
І ніжних дотиків, та слів твоїх,
Але душа так прагне порятунку
І в скриню замикає звук помислів моїх.

Так хочеться пройти стежку кохання
Але я знаю, що це тільки на мить,
Тому завжди притуплюю бажання
Хоч серденько від цього інколи болить

Так хочеться в житті відчути щастя,
Щоб зумер кохання по душі пробіг
Але між нами завжди буде відстань,
А відстань ця зоветься – ГРІХ.

Спасибо, что учил меня прощать...
Что был со мной не рядом в миг печали...
Теперь я сердцем стала понимать то,
Что слова твои мне не сказали...
Пусть ангелы хранят тебя всегда
От тёмных сил, от выбора сомнений
Спасибо, что меня ты не любил,
И уберёг себя от тягостных мгновений,
Душевных мук, терзаний в час ночной,
От страха перед новою изменой,
Тебя благодарю и сердцем и душой,
И ничего не попрошу взамен я...
Ни ласку рук твоих, что даришь ты не мне,
Ни нежность слов твоих, тех, что не я услышу,
Ни вздох твоих желаний на заре,
Ни трепет сердца, нет , я не нарушу
Покой твоей таинственной мечты,
И сладость юности твоей воспоминаний,
Так странно, что сейчас со мной не ты...
Ты не со мной, и я не муза всех твоих мечтаний…

Вони не знали, що знайомство
Скінчиться їхнє так фатально,
Що доля їм готує помсту,
Яку здійснить вона негайно.

Ця зустріч була зі звичайних
У барі чи кафе, симпатія взаємна,
Що у кохання переросла у них,
Яке вони плекали так даремно.

І ось вже до весілля місяць може,
Весільна сукня біля неї на сидінні,
Яка ж вона щаслива, бачиш Боже,
Немов та вишня, що живе в цвітінні.

І мчать вони додому швидко-швидко,
Лише туман їм заважає сірий,
Що застеля дорогу і аж гидко,
Бо дощ рясний не зна своєї міри.

Він на секунду повернувсь до неї,
Щоб посмішку подарувать чарівну
І раптом віз із кіньми миті цеї
Їм перервав життя дорогу рівну.

Відкривши очі, він побачив маму,
Яка благала: ”Ти борися, сину,
Але, на жаль, твоя кохана ...
Та я без тебе теж загину!”

Повіки стислись, мокрі і болючі,
В уяві її посмішка остання,
Вина за її смерть у серці мучить
І жить нема ніякого бажання ...